З ІСТОРІЇ

Галицька Богородиця

Чудотворна ікона Матері Божої з княжого Галича (Крилоса) теж пережила піднесення та занепад.

Її історія сповнена таємниць, чимало з яких донині нерозгадані...

Святослав ДІДУХ

Крилоська Чудотворна ікона Матері Божої, до якої зособливою пошаною ставились наші предки, ймовірно, має певний зв’язок з іконоюОдигітрії з княжих часів. І тому не випадково вона була найбільшою святинеюцеркви Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі. Сюди, на Крилоську гору,щонайменше тричі на рік  (7 липня, на Різдво івана Христителя, 28 серпня,на празник Успіння Пресвятої Богородиці, та 27 вересня, на Воздвиження ЧесногоХреста) поспішають тисячі прочан з усієї Галичини, щоб поклонитися ПресвятійМарії й попросити Її про заступництво. Сьогодні і завтра відбується десятамолодіжна проща до Крилоса.

******

Музей історії Давнього Галича

  Музей входить в структуру Національного заповідника ''Давній Галич'', як головне місце де показаний історичний розвиток земель Галича у європейському і світовому контексті від прадавніх часів до середніх віків.

   В перщому залі представлені найдавніші часи галицьких земель від пізнього кам'яного віку до трипільської культури.

                  Палеоліт ( близько 2 млн. - 10 тис. років тому)

    Найдавнішим і найдовшим етапом історії людства був старий кам'яний вік - палеоліт (від cтарогрецьких слів ''палайос'' - стародавній та ''літос'' - камінь.

   Палеоліт тісно пов'язаний із виникненням і розвитком людини - антропогеном. Щодо його тривалості в науці існують різні думки. Здебільшого вона визначається часом від 0. 5 до 2 млн. років.

   Стародавній кам'яний вік характерезується пануванням присвоювальнох форм господарської діяльності - збиральництва і полювання.

   На основі характеру і рівня господарського життя, побуту первісних людей а також розвитку їх фізичного типу стародавній кам'яний вік поділяється на дві епохи - ранній і пізній палеоліт.

               Пізній палеоліт (близько 40 - 10 тис. років тому)

    Епоха пізнього палеоліту збігається у часі з кінцевим етапом похолодання в Європі, який пов'язують з останнім похолоданням європейським вюрмсько - валдайським зледенінням.

    У зв'язку із зменшенням атмосферних опадів клімат у пізньому палеоліті став сухим і континентальним. Це привело до зменшення лісів і поширення лісотундри на півночі та сухих трав'янистих степів у південних районах. Ліси збереглися переважно в річкових долинах.

    На початку пізнього палеоліту сформувався сучасний фізичний тип людини - Homo sapiens, або кроманьонець. Назва походить від французської печери Кроманьон, де вперше були виявлені її залишки.

    У пізньопалеолітичну епоху люди широко розселилися у всіх районах Старого Світу, відбулося заселення Америки.

   Одною з найвизначніших особливостей пізньопалеолітичної епохи було виникнення мистецтва в усіх його основних формах - скульптурі, графіці, живопису. Воно було тісно пов'язане з релігійними уявленнями людей того часу.

                               Неоліт ( IX - VI тис. до н.е.)

     Останній період кам'яного віку називається новим кам'яним віком, або неолітом. Назва походить від грецьких слів ''неос'' - новий і ''літос'' - камінь. Неоліт був періодом переходу від збиральництва, рибальства і полювання до скотарства та землеробства.  Ці процеси відбувалися не рівномірно. Скотарство і землеробство раніше появилося і почало розвиватися на півдні у районах схилів і долин гір Загроса (Ірак, Іран), горбистих районів північної Месопотамії (Туреччина), півдня Анатолії (Туреччина), Сахари (Судан). Звідси вони поступово поширилися в сусідні райони, в тому числі і на північ у Європу. Проте й старі форми господарства - полювання і особливо рибальництво в неоліті не тільки не зникли, а ще більше розвивалися.

    Неолітизація Прикарпаття почалася близько 5200 років до нашої ери.

з появою носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки.

                  Енеоліт (близько V - III тис. до н.е.)

     Кам'яний вік змінився епохою міді - бронзи.  Рання пора епохи міді - бронзи називається мідним віком. Для нього характерні поява та пощирення виробів з міді, які існували разом з кам'яними й кістяними виробами. Тому мідний вік називають також міднокам'яним, або енеолітом (від латинського слова ''енеус'' - мідний та грецького ''літос'' - камінь).

   Мідь була одним з перших металів, який використовували люди для виготовлення прикрас, знарядь праці та предметів побуту. Раніше вона стала відомою на Близькому Сході і Середиземномор'ї, де відомі найраніші вироби з міді. В Європі відомі місцевості, де самородна мідь зустрічається на поверхні землі. Такими місцями є Балкани, басейн Дунаю (Трансільванія) і Волинь (Великий Мідск). Звідти чиста самородна мідь та вироби з неї поширювались на сусідні і віддалені території.

    Землероби мідного віку в лісостеповому Правобережжі відомі під назвою трипільської культури.  Свою назву культура отримала від с. Трипілля Обухівського району Київської області. Наприкінці XIX ст. там вперше були вивчені її пам'ятки. Тепер вони відомі в Придніпров'ї і Побужжі, на Волині,  у Молдові та Румунії.

    Вперше трипільці прийшли на Прикарпаття в середині V тис. до н.е.

Але найбільша кількість їх поселень датуються трохи пізнішими часами - кінцем V - початком IV тис. до н. е.

    В другому залі Музею історії Давнього Галича представлені матеріали енеолітичної трипільської культури, культури шнурової кераміки, ранньобронзової межановіцької культури, середньобронзової комарівської культури, пізньобронзової культури Голігради і культур раннього залізного віку - липицької і культури карпатських курганів. 

                Культура шнурової кераміки (III тис. до н. е.).

      Головною ознакою пам'яток цієї культури було поширення шнурового орнаменту на глиняному посуді, який і дав назву культурі. Вона належить до великої групи культур лісостепової і частково лісової зон Середньої і Східної Європи.

   Населення культури шнурової кераміки переважно займалося  скотарством. Вони випасали череди великої рогатої худоби і овець.

   Землеробство відігравало у господарстві допоміжну роль. Вирощували ячмінь, пшеницю, горох.

Бронзовий вік (середина III  - початок  I тисячоліття до нашої ери)

    Основою для виділення бронзового віку служить поява та значне поширення виробів з бронзи - сплаву міді та олова. Бронза була першим металом, щтучно створеним людиною. Вона замінила мідь при виготовленні металевих знарядь праці і прикрас, особливо зброї. Значне зростання виробництва бронзи та поліпшення якості знарядь праці з неї істотно врлинули на розвиток  усіх сторін життя людства.

Межановіцька культура (2300 - 1600 роки до нашої ери)

   Назву культура отримала від населеного пункта Межановице у Польщі. Межановіцька культура належить до культур раннього бронзового віку. Займала територію центральної Європи і Західної України.

    Населення займалося землеробством і скотарством і заселяло довготривалі і короткотривалі поселення.

Комарівська культура ( 1600 - 1250 роки до нашої ери)

  Назву культура дістала від поселення та курганного могильника поблизу с. Комарова Галицького району Івано-Франківської області. Вона дуже тісно споріднена з сусідньою тшинецькою культурою.

    Населення займалося землеробством та скотарством. Для обробки землі використовували дерев'яний плуг та упряжки тварин.

           Голіградська група (культура) фракійського гальштату                

                                     (XII -VII cт. до н.е.)

      Голіградська група (культура) походить від культури Гава у Семигородді (Румунія).

     Пам'ятки голіградської групи (культури) поширені на Західному Поділлі у Тернопільській, Чернівецькій та Івано - Франківській областях.

      Найдавніші пам'ятки голіградської групи (культури) відносяться до епохи бронзи, а пізні - до початку залізного віку.

      Селища розтащовані найчастіше на берегових висотах. На них виявлено залишки наземних жител зі стовбовини  з каркасними стінами та землянки з вогнищами.

Ранній залізний вік (I тис. до  нашої ери - початок I тис. нашої ери)

    Виготовення знарядь праці, зброї на інших виробів із заліза стало можливим з того часу, як люди навчилися добувати його з руди. Різноманітні залізні руди, насамперед так звані болотні зустрічаються досить часто. Тому залізо поширилося дуже швидко.

 Липицька культура (I cт. до нашої ери - середина III cт. нашої ери)

    Назву культура дістала від могильника поблизу с. Верхня Липиця.

Пам'ятки липицької культури розташовані на смузі лівобережжя Верхнього Дністра.

    Населення липицької культури займалися землеробством і скотарством. Наявність скотарства підтверджує аналіз кісток тварин, згідно якого вони належали свійським тваринам: великій рогатій худобі і вівцям.

    Культура карпатських курганів (початок III - VI ст. нашої ери)

    Територія культури карпатських курганів невелика і займає в основному вузьку смугу карпатського підгір'я.

      Поселення розташовувалися на сонячних берегах річок і потоків. Виявлені залишки наземних жител з вимощеними каменем вогнищами у середині й біля наземних споруд.

     Важливе місце в господарстві носіїв культури карпатських курганів належало скотарству.

     В третьому залі розташовані матеріали черняхівської культури і показана історія формування Галича від хорватського періода до христианізації галицьких земель.

            Черняхівська культура ( II - V cт. нашої ери )

    Назва культури походить від могильника в с. Черняхові Кагарлицького району Київської області. Пам'ятки черняхівської культури поширені від Карпат до Сіверського Дінця, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України.

     Характерною особливістю черняхівської культури є наявність на її пам'ятках  місцевого глиняного посуду виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких прикрас і побутових речей. Ці речі потрапили через торгівлю з римських  провінцій на Дунаї та пізньоантичних міст Північного Причорномор'я.

    Господарським заняттям носіїв череняхівської культури було орне землеробство і скотарство. Розвивалося місцеве ремесло. Найбільшого розвитку досягли гончарське і ювілірне ресесла.

                Cхідні слов'яни (друга половина I тис. нашої ери)

    У VIII ст. нащої ери східні слов'яни займали велику суцільну територію Східної Європи - від Середнього Придніпров'я до Ладозького озера і від Карпат до Верхньої Волги та Дону.

    Основою господарського життя було землеробство. Розвивалося скотарство та різні промисли і домашні ремесла. Головні з ремесел - гончарство, добування заліза та виготовлення знарядь праці і зброї з нього. Розвивалося ювілірне ремесло.

    Східні слов'яни VI - VIII  ст. були основою на якій склалися великі союзи. Кожен з цих союзів займав певну територію, мав свою культуру, побут, князівську владу і був державним об'єднанням.

    В районі Карпат літописи розміщують хорватів (білих хорватів).

Стале поселення яке поклало  початок Галичу як місту, виникло десь у VIII - IX ст. Його розвитку сприяло місцеположення на перехтресті торгівельних шляхів, що йшли на захід, південний захід і південь  і пов'язували руські землі з країнами Подунав'я і Західної Європи. Галич оточували родючі землі, недалеко знаходилися соляні поклади.

     Швидкий розвиток землеробства, скотарства, ремесла і торгівлі привів до розвитку феодальних відносин.

     В кінці IX ст. східні слов'яни були об'єднані в феодальну державу - Стародавню Русь з центром у Києві.

                                  Угорці біля Галича (898 р.)

     Найдавніша письмова згадка про Галич походить  з хроніки анонімного нотаря угорського короля Бели ''Історія угрів''. У ній йдеться про майже місячне перебування угрів на чолі з Альмусом біля Галича у період переселення угорців з південного Уралу на землі Паннонії. Про перехід угорців через руські землі в районі Києва і через Карпати згадує Іпатіївський літопис.

   Сліди перебування угорців біля Галича віднайшов Я. Пастернак при розкопках  ''Мадярських могил ''  у лісі ''Діброва''.

                   Курган ''Галичина могила'' (cередина X ст.)

      Назва кургана і згадка в Галицько-Волинському літописі, вказує на  його історичну значущість.

     На думку дослідників кургану доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної Академії Наук України В. Барана і кандидата історичних наук, доцента Б. Томенчкука Галичина могила входить до кола літописних княжих могил. Вона була споружена на честь князя - засновника міста.

                                 Хрещення Русі (988 р.)

        У 988 р. відбулося Володимирове хрещення Русі. Християнство утвердилося і поступово розповсюдилося по всіх землях давньої Русі.                          
                                   Церква Спаса.

    Церква згадується у літопису під 1152 р. як двірська церква Володимира Володаровича. Це була чотистовпна трьохапсидна церква розмірами 19,7´17 м. збудована з місцевого тесаного віпняку.

     Четвертий і п'ятий зал Музею історії Давнього Галича присв'ячено Галицько-Волинському князівству. Тут виставлено зразки зброї (кольчуги, мечі, списи, сокири, наконечники стріл, остроги (шпири).

А також прикраси, вислі печатки, хрести-енколпіони.

В п'ятому залі розташований макет території Княжого Галича - столиці Галицько-Волинського князівства у час його найбільшої могутності.

Тут представлені також макети Успенського собора і церкви Пророка Ільї.

     В шостому залі можна ознаймитися із зразками виробів середньовічних галицьких ремісників: гончарів, ювелірів, ковалів.

                Успенський собор (середина XII - початок XVI ст.)       

    В сьомому залі виставлені деталі інтер'єра і екстер'єра Успенського собора - найбільшого середньовічного храма Галичини.

    Дослідники архітектури Княжого Галича вважають, що будівництво собору розпочате за Володимира Володаровича, а закінчене його сином Ярославом Осмомислом.

    Успенський собор - великий чотиристовпний триапсидний храм з гелереями із трьох сторін. Головна будівля (без галерей) мала ширину близько 21 м, довжину 31 м. Загальний розмір (з галереями): ширина  32,4 м, довжина - 37,5 м. Товщина стін 1,4 - 1,5 м.

     Центральний барабан підпирали чотири круглі колони.  Північна ділянка західної стіни значно товстіша за інші стіни; можливо тут розташовувалися сходи на хори.

     В центральній наві і західній галереї частково збереглися фрагменти підлоги з кам'яних плит. Крім цього, під час розкопок храму знайдені полив'яні плитки; серед них - декілька фрагментів з рельєфними зображеннями. На захід від собору був розкопаний завал полив'яних керамічних плиток, можливо, викинутих із собору. Плитки були двох типів: без зображень і з рельєфними зображеннями. Із середини собор був розписаний. Знайдено чисельні фрагменти кам'яного різьблення. Трапились фрагменти зубчастого фризу, аркатурного поясу, городчастого поясу, антропоморфні і зоомофні  маски - консолі тощо.

    Від покриття собору збереглися свинцеві лісти. В західній галереї майжне напроти входу знаходився кам'яний саркофаг у якому було поховано Ярослава Осмомисла.   

******


Цікава інформація про музей історії Давнього Галича
Музей знаходиться у Митрополичих палатах (пам’ятка архітектури XVIII ст.). Ідея його створення належить докторові археології Ярославові Пастернаку та митрополитові Андрею Шептицькому, який, будучи вже важкохворим, висловив побажання створити біля фундаменту літописного Успенського собору музей-заповідник.

******


Галич - Крилос

Нинішній Галич, це невеличкий райцентр Івано-Франківської області. Розташований він на трасі Рогатин – Івано-Франківськ (Р03). Приблизно 25 кілометрів на північ від обласного центру.

Колись (років 800–700 тому) це було одне з найбільших міст Європи. На цій сторінці можна об’єднати дані про пам’ятки власне міста Галича, села Крилос і села Шевченкове. Сюди ж можна віднести церкви сіл Сокіл, Комарова та Четверки. Ці населені пункти розташовані на площі що займала колись столиця Галицького королівства. Але про село Шевченкове є розповідь на окремій сторінці.

Місцеві патріоти вважають, що перша писемна згадка про Галич відноситься до 290 року н.е.. Саме тоді, за відомостями готського історика Йордана, відбулася битва двох германських племен на річці Ауха біля міста Галтіс ( Праця “Yetica”).
Я чомусь думаю, що якби раптом столицю України перенесли до Галича, то вітчизняні історики дуже швидко і переконливо довели б, що той Галтіс і є нинішній Галич. Але поки столиця у Києві, то перша офіційно визнана писемна згадка про місто датується 898 роком. Ця дата фігурує в угорських хроніках Белли ІІІ, як дата походу угорського вождя Альмаша з дружиною до галицького князя. Причому цей похід описується не як військовий напад, а як “дружній офіційний візит” в гості.

Найстарішими з досліджених укріплень Галича є укріплення Золотого Току та зовнішня багаторядна смуга валів і ровів на Качкові (Х – ХІ ст..). Вона охоплює територію близько 50 га.
Х століттям датується також Галичина могила – літописний курган на вершині Крилоської гори в урочищі Качків. Ця могила була досліджена в 1991-1992 рр.. і в ній виявили поховання знатного воїна з рештками спаленого човна, позолотою від щита, кинджал, вістря дротика й стріл, трьох сокир, тесла та інших дрібниць. В 1998 р. курган реконструювали з експозиційним приміщенням всередині.

Територія давнього Галича досить добре досліджена. Тут виявлено підмурки 15 кам’яних та дерев’яних церков. Вчені вважають, що чекають свого часу ще близько десяти фундаментів. Деякі з тих церков відновлені. Наприклад, ось ця церква на Крилосі.

Досліджений також фундамент головної святині княжого Галича – Успенського собору. Від споруди збереглися лише потужні підмурки та численні окрушини білокам’яної різьби, фресок, керамічні плитки. Рештки Успенського собору досліджували у 1936-1938 та 1998-1999 роках і з’ясували, що він був споруджений у 1157 році Ярославом Осмомислом, а на початку ХІІІ ст. – суттєво перебудовувався. У західному притворі виявлено поховання князя Ярослава (фундатора святині) та невідомої княжни. Собор проіснував до початку XVI ст., а з його каміння потім була побудована Успенська церква, каплиця св.Василія і частково Старостинський замок в сучасному Галичі.
Каплиця св.Василія зведена на підмурках Успенського собору наприкінці XVI ст. Відомо, що деякий час вона правила за храм і мала дерев’яну прибудову із заходу. На початку ХХ ст. тут зберігалася церковна бібліотека і архів. Тоді каплиця мала дерев’яну надбудову з приміщенням для клиру та дзвіницею на третьому ярусі. Дерев’яний верх згорів, і його вже не відновлювали. Недавно муровану каплицю відреставрували й помістили тут експозицію про історію досліджень Успенського собору.

В 1584 році шляхтич Марко Шумлянський спорудив поряд з руїнами Успенського собору муровану Успенську церкву. Проіснувала вона недовго, бо під час турецько-татарської навали 1676 року була повністю зруйнована. В 1702 р. за єпископа Йосифа Шумлянського церква була знову відбудована. При ній існував монастир Василіан, який ліквідувала австрійська адміністрація у 1783 році. Під час першої світової війни церква була пошкоджена і поляки відбудували її вже без центральної бані. В радянський час Успенську церкву перетворили на музей. Лише зовсім недавно їй повернули первісний вигляд й передали греко-католикам. 

На південно-західному схилі гори Крилос, неподалік Золотого Току, витікають три джерела, зливаючись в один потічок. Це місце здавна називають “Княжою криницею”. Оскільки на вершині гори вода залягає на глибині 20 метрів, то ці джерела ще за галицьких князів були основними постачальниками води для Галицького  дитинця. Вода тут вважається цілющою і у 1998 році було освячено нову споруду Княжої криниці у вигляді альтанки з тесаного каменю.
Поруч є ще декілька джерел. І теж, як багато хто вважає, з цілющими властивостями. Мають вони назву “Францішкові джерела”.

На рубежі XIII-XIV ст.. біля колишньої княжої пристані на Дністрі під Галич-горою засновано новий Галич. Місто було обнесене валами з дерев’яними стінами, мало п’ять оборонних веж, три брами, прямокутну площу-ринок з ратушею.
В 1340-1349 рр.. Галич належав Любартові Гедиміновичу, а управління здійснювалося боярами під керівництвом Дмитра Дедька. В 1349 р. польський король Казимир ІІІ захоплює Галич, але вже 1353 році литовці повертають місто під своє панування.
В 1367 р. Галич отримує Магдебурзьке право.
В 1370-1387 Галичем володіють угорський король Людовик Анжуйський зі своїм васалом Владиславом Опольським. З 1387, майже на чотири століття, Галич стає власністю польської корони. З 1772 по 1918 рік Галич входив до складу Австро-Угорщини, а в 1918-1939 роках знову до складу Польщі.

Але ми забігли далеко вперед.
За даними путівника про Галич, всередині XIV ст. на Галич-горі був збудований замок. Це були часи старостинського управління містом. Звідси й пішла назва замку – Старостинський.
В тому ж путівнику читаємо:
“Археологічні дослідження останніх років з’ясували, що твердиню споруджено на місці колишніх поселень ІХ-VІІ ст. до н.е. і ХІ-ХІІІ ст. н.е. Первісно замок був деревяно-земляним. Від 1627 р. документальні згадки фіксують разом з дерев’яними й муровані оборонні укріплення. Всередині XVІІ ст. фортецю було зміцнено за проектом італійського інженера Франсуа Кораззіні згідно з найновішими вимогами тогочасної військової справи. Старостинський замок став однією з найміцніших твердинь на Галичині. Під час турецько-польської війни 1676 р. замок зазнав нищівного удару, після чого, з огляду на виникнення нового міста-фортеці – Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), інтерес до нього помітно знизився. Вже всередині XVІІІ ст. галицький замок перетворився на руїну, а з 1796 його почали розбирати. До наших днів збереглися рештки Шляхетської вежі, частина південного зовнішнього муру із замковою каплицею св.Катерини. 1997 року розпочато реконструкцію уцілілих фортифікацій, щоб створити музей історії Галича над Дністром”.
Реконструкція, чесно кажучи, йде дуже повільно. Станом на січень 2005 року була відбудована лише вежа і проводились роботи по встановленню куполу з дранки над нею.

В XIV ст. була зведена Церква Різдва Христового. Протягом віків вона багаторазово руйнувався й перебудовувався. В 1825 р. храм реставрували за проектом архітектора Бергера, а у 1904-1906 рр.. – Левитського й увінчали новою банею. Тоді церкву освятив митрополит Андрій Шептицький. Зараз – це греко-католицький храм.

XVІ-XVIІ ст.. в Галичі діяли також храми св.Миколая, Діви Марії, Воскресіння, св.Петра і Павла, св.Михаїла, Хреста, св.Анни та Трійці. Тодішній Галич був крупним релігійним, духовним і науковим центром, тут діяло українське братство, школа і друкарня, яку заснували Гедеон та Федір Балабани. У Крилоській друкарні працював Памво Беринга - український друкар, поет, перекладач, лексикограф і гравер, автор відомого “Лексикону словенороського”.
Галич був центром ремесла і торгівлі. Завдяки річковому порту на Дністрі, тут часто проводились великі ярмарки та торги. Від контурів старої ринкової площі уціліли лише північно-західний та протилежний кути забудови. Сучасний майдан Різдва реконструйовано 1998 р. На ньому встановлено пам’ятник Данилу Галицькому, змуровано дзвіницю, оновлено центральний храм та фасади міських будинків.
Коли я був в Галичі в січні 2005 король Данило тримав помаранчевий прапор, а сама площа, чесно кажучи, виглядала якоюсь пустою і не завершеною.
Ще в Галичі зберігся караїмський цвинтар, на якому збереглося близько майже 50 надмогильних пам’ятників. Найстаріші з них датуються XVІІ ст. Караїми жили в Галичі з середини ХІІІ ст., а оскільки їх головним заняттям була торгівля, то караїмська громада осідала неподалік пристані, куди прибували кораблі з товаром. За однією з версій, 100 кримських караїмів одержали дозвіл жити в Галичі за договором 1246 р. між Данилом галицьким і Батиєм, і саме з того часу народ постійно живе в Галичині. Вздовж правого берега Дністра, неподалік центру Галича, простяглась вулиця Караїмська. Колись тут була караїмська божниця – кенаса. Зруйнована вона була зовсім недавно, в 1985 році. Зараз, за словами працівника музею на г.Крилос, в Галичі проживає всього три родини караїмів.

А тепер за допомогою путівника Юрія Лукомського знову повернемось на гору Крилос:
“З ХІІ ст. на Крилоській горі стояли палати галицьких єпископів, а з XIV ст. – митрополитів. Місце їх розташування поки невідоме, хоча під теперішнім будинком музею археологи виявили сліди комплексу великих дерев’яних будівель, які споруджували тут, починаючи з першої половини ХІІ ст. Фундаменти митрополичих палат XVІІ ст. віднайдено поблизу в урочищі “Старі палаци”. За єпископа Льва Шептицького у середині XVІІІ ст. споруджено дерев’яну резиденцію, а згодом, на початку ХІХ ст.. за єпископа Скородинського, - мурований палацик, будівельний матеріал для якого взято з розібраної церкви св.Іллі ХІІ-ХІІІ ст. У ньому проживали галицькі митрополити або їхні намісники, і тому його назвали “Митрополичі палати”. В найближчих околицях було близько десяти монастирів - Святих Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище, монастир домініканців на поляні Данилівській та інші.
5 червня 1960 р. у приміщенні палат митрополитів відкрито філію Івано-Франківського краєзнавчого музею – “Давній Галич”, яка з 1994 р. входить до однойменного Національного заповідника. З нагоди 1100-літнього ювілею Галича будинок відреставровано. Тут оновлено виставку матеріалів, які розповідають про долітописний та княжий період історії Галича, а також влаштовують змінні краєзнавчі виставки”.

На другому поверсі того музею зроблені непогані експозиції, які показують різноманітність флори та фауни Дністра та його берегів. Мої діти були в захваті від чисельних чучел птахів, гризунів, дикого кота та іншої живності.

Якщо виїхати з Галича і рухатись в бік гори Крилос, то перед поворотом на вказівник до заповідника “Давній Галич”, з протилежного лівого боку траси, Ви помітите музей архітектури та побуту Прикарпаття. Прямо в лісі розміщені народні садиби Опілля, Бойківщини, Гуцульщини та Покуття.

Є там також опільська дерев’яна церква.

Цей музей заснований в 1979 році. З 1994 року він входить до Національного заповідника “Давній Галич” і має площу 4,5 га. Експозиція підтримується у відносному порядку й постійно підновлюється. Хоча, як на мене, то не завадило б там побудувати якійсь бар чи колибу...

******

с. Крилос (давній Галич)

На території с. Крилос у середні віки була розташована столиця Галицько-Волинського князівства, давній Галич. Тож не випадково у цьому селі так багато визначних пам’яток старовини, зокрема: фундаменти величного Успенського собору XII cт., спустошеної і зруйнованої Батиєвою ордою (у церкві покоїлися тлінні останки Ярослава Осмомисла); каплиця Святого Василія Великого, споруджена на цих фундаментах; церква Успіння Пресвятої Богородиці; Митрополичі палати [(остання літня резиденція Митрополита Андрея (Шептицького)]; курган-поховання знатного воїна «Галичина могила» тощо.

Однією із найважливіших серед цих пам’яток є діюча церква Успіння Пресвятої Богородиці, у якій знаходиться Галицька чудотворна ікона Матері Божої з Крилоса. Церква має довгу і складну історію. Змурована у 1535 р. неподалік від фундаментів Успенського собору XII ст., вона проіснувала недовго: була повністю зруйнована під час турецько-татарської навали 1676 р. Храм було відбудовано аж через 30 років, за єпископа Йосифа (Шумлянського).

Невдовзі після того до церкви Успіння перенесли із каплиці Святого Василія Великого чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. За народними переказами, її привезли десь всередині XII cт. до Галича із Константинополя і галицький князь Ярослав Осмомисл подарував її древньому Успенському собору. Після зруйнування собору ікона, яку знайшли неушкодженою у лісі коло Крилоса, спершу знаходилася у храмі Воздвиженського василіанського монастиря с. Сокіл, а після того як єпископ Йосиф (Шумлянський) 1707 р. проголосив її чудотворною, вона була передана до каплиці Святого Василія Великого.

Під час Першої світової війни церква Успіння зазнала значних руйнувань, проте чудотворна ікона знову залишилася неушкодженою. Після війни храм було відремонтовано, відреставровано іконостас і чудотворну ікону поміщено у вівтарі.

Прощі до Галицької чудотворної ікони відбувалися до 1960 р. Тоді Успенську церкву було закрито, вона стала експозиційною частиною Музею історії княжого Галича – філії Івано-Франківського краєзнавчого музею. А чудотворна ікона разом із іншими церковними речами знаходилася у церкві на хорах.

У 1990 р. церкву Успіння Пресвятої Богородиці повернули греко-католикам. Повернулася до храму і Крилоська чудотворна ікона. 28 серпня 2006 р. Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) на празник Успіння Пресвятої Богородиці коронував Галицьку чудотворну ікону Пресвятої Богородиці.

За матеріалами сайту: Патріаршого Паломницького Центру УГКЦ